Буковинський медичний вісник

2024 № 2

2025-11-03

ДІУРЕТИКИ ПРИ ЛІКУВАННІ ХРОНІЧНОЇ СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ: ФУРОСЕМІД АБО ТОРАСЕМІД (ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ)

С.В. Білецький — 2025-11-03

Оптимізація терапії діуретиками у хворих на хронічну серцеву недостатність (ХСН) є складною проблемою, що має безліч невирішених питань. Важливе місце у лікуванні серцевої недостатності займають діуретики. Сучасні настанови рекомендують використовувати петльові діуретики для лікування хворих на ХСН із перевантаженням рідиною. Торасемід і фуросемід є представниками петльових діуретиків з ідентичним діуретичним механізмом, але різними фармакокінетичними властивостями. Завдяки більшій біодоступності, вищому ступеню з'єднання з білками і більш тривалому періоду напіввиведення торасемід діє швидше, рідше викликає прискорене сечовипускання, ніж фуросемід, добре всмоктується з шлунково-кишкового тракту навіть при гіпергідратації, викликаної захворюваннями серця, нирок і печінки. Торасемід інгібує підвищену активність ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, що властиво для ХСН, не впливає на рівень електролітів у крові. Крім того, торасемід уповільнює розвиток фіброзу міокарда та сприяє зворотному ремоделюванню шлуночків. Торасемід порівняно з фуросемідом покращує якість життя пацієнтів із ХСН, знижує частоту госпіталізацій, термін перебування в лікарні, покращує переносимість фізичних навантажень. Останніми роками лунають заклики про перехід до активного клінічного застосування торасеміду замість фурасеміду у хворих на ХСН.
Мета роботи – систематизувати сучасні дані літератури про роль петльових діуретиків фуросеміду та торасеміду при лікуванні хронічної серцевої недостатності.
Висновок. Петльовий діуретик торасемід має перевагу перед фуросемідом при лікуванні хронічної серцевої недостатності.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ВИКЛАДАННЯ ТЕМИ «АНАТОМІЯ ФІКСУЮЧОГО АПАРАТУ ОКА»

Н.Я. Козарійчук — 2025-11-03

Стаття присвячена аналізу особливостей викладання теми «Фіксуючий апарат ока» у вітчизняних медичних вищих навчальних закладах. З огляду на важливість вивчення анатомії сполучнотканинних структур очної ямки, для розуміння росповсюдження інфекційних процесів, вважаємо, що в сучасних навчальних програмах із нормальної анатомії людини методистами приділяється недостатньо уваги їх вивченню. Як правило, дані питання є лише невеликою частиною різних варіацій теми «Допоміжні структури ока». Водночас особливості будови окістя очної ямки, очноямкової перегородки, піхви очного яблука, зв’язок Уітналла та Локвуда, сухожилкової воронки, фасцій прямих та косих м’язів мають надзвичайно складну будову. Досконале знання цих особливостей є необхідною умовою для розвитку клінічного мислення майбутнього лікаря. Розвиток сучасних технологій хірургічного лікування багатьох захворювань ока вимагає від науковців та викладачів удосконалення знань про будову певних сполучнотканинних структур ока. До прикладу, особливостями будови та прикріплення тенонової капсули в ділянці лімба є формування ділянки, де підхід до фіброзної оболонки ока під час хірургічних втручань можна здійснити без її пошкодження. Нині особливої популярності набуває естетична хірургія ділянки ока. Блефаропластика – одне з оперативних втручань, що найчастіше виконується в пластичній хірургії. Без досконалого знання будови очноямкової перегородки безпечне виконання блефаропластики неможливе. Хірургу необхідно орієнтуватись в особливостях будови очноямкової перегородки та відмінностях її будови в ділянках верхньої та нижньої повік. Важливо зазначити, що в нижній частині очної ямки простір позаду очноямкової перегородки значно більший, ніж у верхній, він занурюється в глиб очної ямки, за задній полюс ока і заповнений жировою тканиною, розростання якої часто і є показаннями до оперативного втручання. Будова верхньої частини простору позаду очноямкової перегородки дещо складніша, адже містить чимало судин, нервів та сполучнотканинних структур.

УСПІШНЕ ЛІКУВАННЯ МЕТАСТАТИЧНОЇ АДЕНОКАРЦИНОМИ ЛЕГЕНЬ ЛАЗЕРТИНІБОМ: ВИПАДОК ІЗ ПРАКТИКИ

О.І. Винниченко — 2025-11-03

Рак легень - один із найактуальніших соціальних захворювань, що впливає на якість і тривалість життя. Особливістю раку легень є висока частота генетичних мутацій. Найпоширеніша серед них - мутація EGFR. Прогноз для хворих, особливо при запущених стадіях, залишається несприятливим, оскільки даний вид пухлини стійкий до хіміотерапії. Інгібітори тирозинкінази (ІТК) вважаються перспективним напрямком таргетної терапії. Гефітиніб, афатиніб і ерлотиніб є ІТК, які широко використовуються для лікування пацієнтів. Однак істотною проблемою залишається набута резистентність, яка найчастіше пов'язана з додатковою мутацією T790M. Лазертиніб - новий і найбільш перспективний EGFR-TKI третього покоління.
Дослідження мало на меті вивчити показання до лазертинібу та повідомити про результати успішного лікування пацієнта з метастатичною аденокарциномою легень з періодом спостереження 35 місяців.
Розповідь про випадок та обговорення. Лазертиніб використовується для лікування пацієнтів з одиночними (L858R, Ex19del або T790M) або комбінованими мутаціями (L858R і T790M, Ex19del і T790). Цей препарат ефективний для першої, другої та третьої лінії терапії, оскільки здатний блокувати мутацію T790M, проникати через гематоенцефалічний бар’єр та протидіяти виникненню набутої резистентності. Лазертиніб використовується як монотерапія, але ефективність лікування підвищується в поєднанні з хіміотерапією та/або амівантамабом (біспецифічні антитіла проти EGFR і MET). Наш випадок із практики демонструє, що виживаність без прогресування у пацієнтів, які отримують лазертиніб, може бути дуже високою. У пацієнтів, які приймають інгібітори тирозинкінази першого покоління, прогресування захворювання відбувається приблизно через 12 місяців. У нашому випадку в пацієнта не спостерігається прогресування протягом 35 місяців лікування. Як побічні ефекти повідомлялося про сухість шкіри та тромбоцитопенію 1 ступеня. Високу ефективність лазертинібу в представленому випадку можна пояснити наявністю найбільш чутливої до EGFR-TKI мутації Ex19del та відсутністю нестандартних мутацій, таких як Ex20ins, G719X, L861Q, S768I та T790M.
Висновки. Лазертиніб є високоефективним EGFR-TKI з низьким профілем токсичності, який може значно покращити результати лікування пацієнтів із мутацією EGFR.

АНАЛІЗ КОНФЛІКТІВ У МЕДИЧНІЙ ГАЛУЗІ: АКТУАЛЬНІСТЬ СЬОГОДЕННЯ

А.С. Бідучак — 2024-08-09

З урахуванням надзвичайної важливості медичної допомоги для громадського здоров’я, вирішення конфліктних ситуацій у медичних установах стає невідкладною потребою. Важливою складовою стратегії управління конфліктами в медичній галузі є не лише врегулювання вже виниклих конфліктів, але і їхнє передбачення та їм запобігання. Для досягнення цієї мети необхідно впровадження системи раннього виявлення конфліктів, підвищення рівня комунікаційних навичок у медичному персоналі, а також вдосконалення системи управління персоналом та розподілу ресурсів у медичних установах.
Мета дослідження – вивчити думку керівників закладів охорони здоров’я Чернівецької області щодо частоти виникнення конфліктів у медичних колективах та участь керівника в конфліктній ситуації.
Матеріал і методи. З використанням статистичних та медико-епідеміологічних методів проведено аналіз анонімних анкет 48 медичних керівників та 1146 пацієнтів з метою вивчення кореляційного взаємозв’язку (коефіцієнт Крамера) конфліктних ситуацій з ефективністю роботи закладів охорони здоров’я.
Результати та їх обговорення. Встановлено, що конфлікти періодично виникають серед медичних працівників, за даними 47,2% - 60,6% опитаних усіх вікових категорій, а дуже часто – за даними 15,2% осіб 36-55 років, 17,7% відповідей осіб 18-35 років та 22,85 осіб віком 56 років і старше. Найбільш активно брали участь у конфлікті особи вікових категорій 36-55 років та 56 років і старше (52,8-58,3% відповідей), а особи вікової категорії 18-35 років доволі часто є пасивними спостерігачами (37,5%) та не беруть участі у конфліктах (25,0%).
Отримані результати підтвердили необхідність розробки та впровадження науково обґрунтованих профілактичних методів з метою вдосконалення організації процесу запобігання та управління медичними конфліктами на регіональному рівні, і подальшої їх імплементації в роботу медичних установ.
Висновки. Отже, у сучасному світі, де ставлення до медичної допомоги та вимоги до неї неперервно зростають, вирішення конфліктів у медичних установах є невідкладною потребою. Актуальність проблеми конфліктів у медичній галузі необхідно розуміти та приділяти їй відповідну увагу та ресурси для забезпечення ефективного функціонування медичних установ і забезпечення високої якості медичної допомоги.

ПРОЯВИ СИНДРОМУ ЕНДОГЕННОЇ ІНТОКСИКАЦІЇ ЗАЛЕЖНО ВІД ЙОГО АКТИВНОСТІ ЗА РІВНЕМ МОЛЕКУЛ СЕРЕДНЬОЇ МАСИ

О.Й. Комариця — 2024-08-09

Речовини синдрому ендогенної інтоксикації (СЕІ), які відносяться до молекул середньої маси (МММ), мають кардіоваскулярну токсичність. Їх вміст підвищений за умов хронічної серцевої недостатності, зумовлюють кардіометаболічні ускладнення у хворих на хронічну хворобу нирок, однак їх вплив вивчений недостатньо, що зумовило актуальність та доцільність нашого дослідження.
Мета дослідження – порівняти лабораторно-інструментальні особливості перебігу метаболічно-асоційованого стеатозу печінки (МАСП), за умов вираженої та незначної активності СЕІ. Обстежено 19 пацієнтів (10 чол., 9 жін.; середній вік 61,8 р.) з ішемічною хворобою серця (ІХС), атеросклеротичним кардіосклерозом, СН І-ІІ ФК та сонографічно діагностованим МАСП. Залежно від рівня МММ пацієнти розподілені на групи з вираженим СЕІ (МММ >0,6 од.) та помірною активністю (МММ <0,6 од.), що були тотожні за гендерно-віковим складом, показниками гемодинаміки, індексом маси тіла та площею поверхні тіла. Проведено фотометричне визначення МММ загальних та на хвилях довжин 238, 254, 266, 282 нм у крові та сечі; визначення L-аргініну крові та нітритів сечі, лептину; розраховано коефіцієнт ароматичності 238/282, гепатостеатозний індекс; відношення АСТ/тромбоцити; ядерний індекс інтоксикації (ЯІІ); відношення лімфоцитів та нейтрофілів до моноцитів. Результати опрацьовані статистично, поріг істотності р<0,05.
Результати. Серед амбулаторних пацієнтів з ІХС, атеросклеротичним кардіосклерозом та МАСП 36,8% мали високу активність СЕІ (2-3-го ступеня), а 63,2% - помірну (1-го ступеня). Пацієнти з вираженою активністю СЕІ характеризувались гіпоальбумінемією, дисліпідемією, низьким вмістом лептину та вищим аргініном, лімфопенією периферичної крові, формуванням адаптаційної реакції стресу та відносним стоншенням стінок серця. Вміст МММ254,266,282 крові істотно корелював з розміром лівого шлуночка в діастолу, МММ266,282 сечі - із загальним холестерином, часточками низької та дуже низької щільності та тригліцеридами, коефіцієнт ароматичності – з нітритами сечі. Інтегральний гематологічний ЯІІ був прямо пропорційний діастолічному тиску, а відношення лімфоцити/моноцити - систолічному. Відношення нейтрофілів до моноцитів та АСТ/тромбоцити корелювали з вмістом загального білірубіну; а гепатостеатозний індекс - з ліпопротеїдами високої густини та коефіцієнтом атерогенності.
Висновок. Пацієнти із супутнім метаболічно-асоційованим стеатозом печінки та високим рівнем СЕ характеризувались метаболічними порушенням, а специфічні показники СЕІ корелювали з параметрами ліпідного обміну та гемодинаміки.

ПРОГНОСТИЧНА ЦІННІСТЬ БІОМАРКЕРІВ У ХВОРИХ НА СЕРЦЕВУ НЕДОСТАТНІСТЬ ІШЕМІЧНОГО ГЕНЕЗУ

Н.М. Кулаєць — 2024-08-09

Сучасні клінічні рекомендації медичних асоціацій надають великого значення вдосконаленню методів ранньої діагностики, профілактики й індивідуалізованого лікування серцевої недостатності (СН). Передбачається, що біологічні маркери, які відображають різні патофізіологічні стадії СН, зберігають своє значення як потужний інструмент діагностики гострої та хронічної СН, стратифікації пацієнтів у групи високого ризику виникнення та прогресування зазначеної патології, а також як імовірного предиктора ефективності лікування. Поряд із цим, залишаються не чітко детермінованими рівні та прогностична цінність сироваткових біомаркерів у хворих на СН різної етіології на різних етапах лікування.
Мета дослідження - вивчити прогностичну цінність біомаркерів у хворих на СН ішемічного ґенезу.
Матеріал і методи. Обстежено 398 хворих на СН європеоїдної раси віком 45-65 років (54,3±7,2 року). Усі 398 хворих на СН були розподілені на дві групи. До І групи увійшли 219 (55 %) пацієнтів, які не мали повторної госпіталізації (ПГ) у зв’язку з декомпенсацією СН протягом року спостереження. ІІ групу склали 179 (45 %) хворих із ПГ. 226 (56,8 %) хворих мали постійну форму фібриляції передсердь (ФП), 102 (25,6 %) - ЦД 2-го типу. Серед обстежених - 198 (49,7%) жінок і 200 (50,2%) чоловіків.
Проводили стандартизоване Ехо-кардіографічне дослідження із визначенням фракції викиду лівого шлуночка (ФВ ЛШ) та розмірами ЛШ під час госпіталізації. Визначали рівні тиреотропного гормону, вільного T3, вільного T4, глюкози крові, глікованого гемоглобіну, галектин-3, ST-2, BNP, NT-proBNP. Розраховували співвідношення: ST-2 / Галектин-3 (УО), NT-proBNP / BNP (УО), NT-proBNP / ST-2 (УО) та NT-proBNP / Галектин-3 (УО). Протягом 1 року проводили спостереження за хворими, враховуючи наявність повторної госпіталізації (ПГ) з приводу декомпенсації СН, смертності.
Результати. У хворих на СН ішемічного ґенезу, які мали ПГ протягом року спостереження, порівняно з пацієнтами зі сприятливим короткотерміновим перебігом захворювання, частіше реєструється СН ІІІ та IV ФК за NYHA, цукровий діабет та постійна форма ФП; вищі показники ЧСС, сироваткові рівні галектину-3 (на 11,1 %), NT-proBNP (на 31,8 %), більші значення співвідношень NT-proBNP / BNP (на 40,6 %) та NT-proBNP / ST-2 (на 21,1 %), але менша величина співвідношення ST-2 / Галектин-3 (на 9,3 %), а також вищий ризик смерті протягом першого року (ВШ = 3,81). Ризик ПГ зростає при досягненні рівня NT-proBNP > 652,6 пг/мл та співвідношень: ST-2/Галектин-3 ≤ 17,95 УО, NT-proBNP / BNP > 10,17 УО і NT-proBNP / ST-2 > 13,79 УО. Рівень ST-2 > 41,37 нг/мл є прогностично-значущим, щодо однорічної смерті хворих протягом року. Площа під ROC-кривою співвідношення NT-proBNP / BNP є найбільшою, порівнюючи до таких у NT-proBNP та NT-proBNP / ST-2 (0,608, проти 0,596 та 0,588, відповідно; р = 0,0008 та 0,0009, відповідно).
Висновки. У хворих на серцеву недостатність ішемічного ґенезу співвідношення NT-proBNP / BNP має більш прогностичну значущість, щодо ризику повторної госпіталізації, порівняно з NT-proBNP та NT-proBNP / ST-2.

СОЛЕЧУТЛИВІСТЬ ТА ХРОНІЧНА ХВОРОБА НИРОК У ХВОРИХ НА АРТЕРІАЛЬНУ ГІПЕРТЕНЗІЮ: КЛІНІЧНІ СИМПТОМИ

Б.А. Литвин — 2025-11-03

Мета дослідження – оцінити частоту солечутливості і хронічної хвороби нирок (ХХН) у хворих на есенційну артеріальну гіпертензію (ЕАГ) та окремі клінічні симптоми з урахуванням солечутливості/солерезистентності та ХХН.
Матеріал і методи. У дослідженні взяло участь 100 хворих на ЕАГ ІІ стадії, яким провели комплекс клінічно-лабораторних обстежень. Солечутливість / солерезистентність визначали за методикою Weinberger M.H. ХХН встановлювали за швидкістю клубочкової фільтрації (ШКФ) за формулою CKD-EPI з урахуванням рівнів креатиніну і цистатину-С крові (KDIGO, 2024).
Результати. Хворі на ЕАГ із ХХН (ШКФцис ≤60 мл/хв/1,73м2, ≥3 місяців), а також солечутливі пацієнти частіше скаржаться на задуху, кардіалгії – на 17,5-18,8% (р≤0,05-0,022), периферійні набряки – на 41,7-52,1% (р<0,001), головний біль і погіршення сну – на 24,2-32,0% (р≤0,016-0,001), порушення ритму і провідності – на 28,8-34,1% (р≤0,004-0,001), проявляють ознаки депресії – на 17,4-33,7% (р≤0,039-0,001). Ризик кардіалгій, аритмії / блокади, ознаки депресії, задухи, погіршення сну, головного болю у хворих на ЕАГ зростає за солечутливості у 2,4-4,2 раза (OR95%CI:1,0-10,33; р≤0,044), за ХХН – у 2,3-3,8 раза (OR95%CI:1,04-8,86; р≤0,031). Ймовірність периферійних набряків збільшується удвічі сильніше у солечутливих хворих – майже у 14 разів (OR95%CI:4,73-41,06; р<0,001), аніж за ХХН – у 6,3 раза (OR95%CI:2,60-15,37; р<0,001). У солечутливих осіб зростає ризик шлунково-кишкових розладів – майже утричі (р=0,03), а наявність ХХН збільшує шанси на втомлюваність, загальну слабкість – майже у 4 рази (р=0,001).
Висновок. Солечутливість та поява ХХН погіршують клінічний перебіг ЕАГ.

ФАКТОРИ РИЗИКУ РОЗВИТКУ ДИСФУНКЦІЇ ПЛАЦЕНТИ НА ТЛІ ГЕНІТАЛЬНИХ ІНФЕКЦІЙ У ВАГІТНИХ

Ю.Ю. Псарюк — 2024-08-09

Безперервний розвиток перинатальної медицини виявляє все нові проблеми, пов’язані з перебігом гестаційного процесу і антенатальним захистом плода. Серед показників перинатальної захворюваності в сучасних умовах одне з провідних місць посідає плацентарна дисфункція, частота якої, за даними вітчизняних та зарубіжних учених, коливається від 36% до 60%. Відомо, що серед багатьох факторів, які впливають на ускладнений перебіг вагітності та перинатальну захворюваність, інфекційні чинники в сучасних умовах посідають одне з провідних місць. Незважаючи на певні досягнення в з’ясуванні етіологічних факторів та патогенезу формування плацентарної недостатності, питання діагностики та лікування цієї патології у вагітних потребують подальшого удосконалення. Отже, детальне вивчення основних патогенетичних ланок плацентарної дисфункції, що розвивається під час вагітності в ранні терміни гестації на тлі генітальних інфекцій, є актуальним та має значні перспективи.
Мета дослідження – оцінити фактори ризику розвитку дисфункції плаценти у вагітних з генітальними інфекціями.
Матеріал і методи. У проведене нами ретроспективне дослідження було включено 55 жінок, у яких відбулися мимовільні пологи, за даними Чернівецького обласного перинатального центру за період 2021-2022роки.
Усі жінки мали під час вагітності генітальні інфекції, а також у них спостерігались прояви плацентарної дисфункції.
Результати дослідження. Одним із найважливіших чинників ураження фетоплацентарної системи, що призводить до розвитку хронічної ФПН (ХФПН), є інфекції групи ТОRСН. Інфекції під час вагітності, залежно від гестаційного терміну, призводять до викидня, аборту, мертвонародження, вад розвитку дитини, церебральних дефектів, а також до гострих і хронічних неонатальних захворювань. Провели ретроспективний аналіз факторів ризику, частоти і структури акушерських ускладнень, за даними 55 історій пологів акушерського стаціонару Обласного перинатального центру м.Чернівці за період 2021-2022роки. Прояви плацентарної дисфункції на тлі генітальних інфекцій вивчалися на різних гестаційних термінах. Плацентарна дисфункція трапляється на різних гестаційних періодах у жінок різного віку. Проте у юних (до 18 років) трапляється рідше на всіх термінах гестації, порівняно з іншими віковими категоріями. Значна кількість вагітних з проявами плацентарної дисфункції в дитинстві перенесли інфекційні захворювання (кір, вітрянка, гострі респіраторні та вірусні інфекції, ангіна, пневмонія). Різні порушення менструальної функціїї (гіперполіменорея, гіпоменструальний синдром, альгодисменорея) досить часто відзначались у вагітних з проявами плацентарної недостатності. Частіше плацентарна дисфункція розвивається при перших пологах, ніж при повторних. В анамнезі часто трапляються випадки мертвонародження, мимовільні викидні та артифіційні аборти, позаматкові вагітності. Ряд авторів [41] вказує на те, що у вагітних із проявами плацентарної недостатності часто спостерігаються різноманітні ускладнення перебігу теперішньої вагітності. Сучасні наукові дослідження свідчать, що майже у 80% вагітних із генітальними інфекціями виявляються суттєві зміни в імунній, ендокринній та коагуаляційній системах, які призводять до порушення формування фетоплацентарного комплексу та порушення адаптаційних механізмів у системі мати-плацента-плід.
Висновки. Клініко-статистичний аналіз свідчить про негативний вплив проявів генітальних інфекцій в різні гестаційні періоди на перебіг вагітності та стан внутрішньоутробного плода і новонародженого. Проведені дослідження з цього питання дають підставу говорити про необхідність перегляду системи акушерської тактики для цих вагітних, подальшого вдосконалення лікувальних заходів з антенатальної охорони плода при даному ускладненні вагітності.

ВПЛИВ НЕЙРОПРОТЕКТОРІВ НА ПАТОГЕНЕТИЧНІ МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ КОГНІТИВНИХ ПОРУШЕНЬ У ПАЦІЄНТІВ ПІСЛЯ ЕНДОПРОТЕЗУВАННЯ КУЛЬШОВОГО СУГЛОБА ПІД СПІНАЛЬНОЮ АНЕСТЕЗІЄЮ В ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНОМУ ПЕРІОДІ

М.В. Свіргун — 2024-08-09

Важливість медико-соціального значення проблеми ПОКД тісно асоціюється з недосконалістю засобів профілактики її розвитку, що до певної міри зумовлено нез’ясованістю факторів ризику та патохімічних механізмів розвитку даного ускладнення. Загалом, огляд літератури досліджень, присвячених визначенню предикторів виникнення ПОКД, продемонстрував, що питань значно більше, ніж відповідей. Слід зауважити, що проведений нами пошук літератури не виявив жодного дослідження з вивчення впливу різного роду препаратів саме на післяопераційну когнітивну функцію.
Мета роботи – дослідити вплив нейропротекторів на динаміку показників васкулогенезу, синаптогенезу та синаптопластичності, нейроцитолізу та стресу в сироватці крові пацієнтів на тлі ендопротезування кульшового суглоба під спінальною анестезією.
Матеріал і методи. У даному дослідженні проаналізували динаміку таких показників: фактору росту ендотелію судин (VEGF), нейронспецифічної енолази (NSE), мозкового нейротрофічного фактору (BDNF) та рівень кортизолу в сироватці крові пацієнтів на тлі введення нейропротекторів: нейротропін, нейроцитин та гліятон після ендопротезування кульшового суглоба під спінальною анестезією.
Результати. Продемонстровано використання нейропротекторів у пацієнтів, яким проводили ендопротезування кульшового суглоба під спінальною анестезією. Представлений аналіз механізмів дії нейропротекторів на активацію стрес-реалізуючої гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи, виразність нейроцитолізу, васкулогенез, синаптогенез та синаптопластичність.
Висновки. Використані нейропротектори в обстежених пацієнтів стимулювали процеси ангіогенезу, синаптогенезу та синаптопластичності, запобігали нейродеструктивним змінам, з різною ефективністю стримували гіперактивацію стрес-реалізуючої гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи в пацієнтів після ендопротезування кульшового суглоба (ЕКС), причому їх ефективність залежала від обраного препарату.

ЕТІОПАТОГЕНЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ МІКРОБІОТИ УРЕТРИ ХВОРИХ НА ГОСТРИЙ ІНФЕКЦІЙНИЙ УРЕТРИТ

Л.І. Сидорчук — 2024-08-09

Мікробіота сечостатевої системи чоловіків є складною динамічною системою та вивчена недостатньо. На відміну від мікробіома слизової оболонки уретри в жінок, яка постійно змінюється, таксономічний склад і популяційний рівень мікробіом уретри чоловіків більш стабільний і не залежить від віку.
Мета дослідження – покращити результати лікування хворих на запальні процеси уретри чоловіків шляхом визначення таксономічного складу, популяційного рівня і мікроскопічних показників екосистеми "макроорганізм-мікробіом" мікробіоти уретри чоловіків, хворих на гострий уретрит.
Матеріал і методи. Досліджено таксономічний склад та популяційний рівень першої порції сечі 69 статевозрілих чоловіків (середній вік 34,8±7,14 р.), хворих на гострий інфекційний (неспецифічний) уретрит. Виділення умовно-патогенних бактерій здійснювали бактеріологічним методом із застосуванням для кожного таксона оптимальних поживних середовищ, їх рН, температури і часу культивації. Ідентифікацію виділених чистих культур проводили за морфологічними, тинкторіальними, культуральними, біохімічними властивостями, а також за ознаками патогенності та антигенною структурою. Для визначення механізмів колонізації слизової оболонки уретри умовно-патогенними мікроорганізмами використовували мікроекологічний метод.
Результати дослідження. За таксономічним складом та за рівнем мікроекологічних показників екосистеми "макроорганізм-мікробіом" мікробіоти уретри (індексу видового багатства Маргалефа, індексу видового різноманіття Уіттекера та індексів видового домінування Сімпсона і Бергера-Паркера), провідними збудниками запального процесу виявились вульгарні (звичайні), гемолітичні та ентеропатогенні кишкові палички, коагулазопозитивний стафілокок. Провідну роль у формуванні уретриту відіграють звичайні ентеробактерії – E. сoli, дещо менша етіологічна роль у формуванні уретриту чоловіків належить S. аureus (менше на 17,83%), E. coli Hly+ (менше на 28,35%), ентеропатогенні кишковим паличкам (на 83,12%). Іншим мікроорганізмам – притаманна мінімальна етіологічна роль.
Висновки. Гострий уретрит у чоловіків є поліетіологічним захворюванням. У формуванні запального процесу уретри беруть участь ентеробактерії E. coli, E. coli Hly+, ентеропатогенні кишкові палички, K. рneumoniae, S. аureus, S. epidermidis, S. viridans. Провідними збудниками гострого уретриту у чоловіків є E. coli, S. аureus, E. coli Hly+, ентеропатогенні ешерихії, які відносяться до уропатогенних ешерихій.

СОЦІО-ДЕМОГРАФІЧНІ ТА КЛІНІЧНІ ПРЕДИКТОРИ НЕДОСЯГНЕННЯ ЦІЛЬОВОГО РІВНЯ АРТЕРІАЛЬНОГО ТИСКУ В АМБУЛАТОРНИХ ПАЦІЄНТІВ З ІЗОЛЬОВАНОЮ АРТЕРІАЛЬНОЮ ГІПЕРТЕНЗІЄЮ ТА У ПОЄДНАННІ З КАРДІОВАСКУЛЯРНОЮ КОМОРБІДНІСТЮ

Л.В. Становська — 2024-08-09

Проблема досягнення цільового рівня артеріального тиску (ЦРАТ) сьогодні є надзвичайно актуальною, оскільки артеріальна гіпертензія (АГ) є провідним модифікованим фактором ризику серцево-судинних ускладнень.
Мета дослідження – дослідити взаємозв’язки між досягненням/недосягненням ЦРАТ та соціо-демографічними і клінічними характеристиками у пацієнтів з ізольованою артеріальною гіпертензією та у поєднанні з кардіоваскулярною коморбідністю та визначити ймовірні предиктори недосягнення ЦРАТ на амбулаторно-поліклінічному етапі.
Матеріал і методи. Дослідження виконано на базі амбулаторії загальної практики-сімейної медицини Стриївської сільської ради, село Стри́єва, Звягельського району, Житомирської області. До дослідження залучили 140 пацієнтів з АГ, яких розподілили на три групи: ізольована АГ (n=60), АГ+ішемічна хвороба серця (ІХС) (n=35), АГ+ІХС+хронічна серцева недостатність (СН) (n=45). Пацієнтів вважали такими, що досягли ЦРАТ, якщо при двократному вимірюванні з інтервалом в 1 міс. їх офісний АТ був <140/90 мм рт. ст.
Результати дослідження. Виявлено відсутність статистично значимих змін згідно з досягненням/недосягненням ЦРАТ між амбулаторними пацієнтами з ізольованою АГ та АГ з кардіоваскулярною коморбідністю (χ2=3,37; р=0,185), при цьому у групі з ізольованою АГ 65,00 %, у групі АГ+ІХС − 45,71 %, у групі АГ+ІХС+СН − 57,78 % осіб не досягли ЦРАТ. Аналізуючи взаємозв’язки між досягненням/недосягненням ЦРАТ та віком, статтю, соціальним статусом та модифікованими факторами ризику (куріння, зловживання алкоголем та зловживання сіллю) статистично значимі відмінності встановлено лише щодо зловживання сіллю в амбулаторних пацієнтів з АГ та кардіоваскулярною коморбідністю (у групі АГ + ІХС 100,00 %, а у групі АГ + ІХС + СН 96,15 % осіб, які зловживають сіллю, не досягли ЦРАТ). Результати логістичного регресійного аналізу засвідчили, що жіноча стать у 4,1 раза частіше асоціюється з недосягненням ЦРАТ порівняно із чоловічою статтю у групі з ізольованою АГ, у 3,5 раза – у групі АГ+ІХС, у 3,4 раза – у групі АГ+ІХС+СН; зловживання сіллю у 19,4 раза збільшує ризик недосягнення ЦРАТ у групі з ізольованою АГ; у 20,8 раза – у групі АГ+ІХС; у 21,1 – у групі АГ+ІХС+СН. Аналізуючи взаємозв’язок між досягненням/недосягненням ЦРАТ та клінічними характеристиками амбулаторних пацієнтів з ізольованою АГ, тривалість захворювання в осіб, які не досягли ЦРАТ, у 2,0 раза перевищує катамнез осіб, які досягли ЦРАТ (р<0,001); ступінь та стадія АГ вірогідно впливає на досягнення/недосягнення ЦРАТ (χ2=22,27;р<0,001 та χ2=7,66;р=0,022 відповідно). Результати логістичного регресійного аналізу засвідчують, що підвищення рівня АТ (зокрема кожен наступний ступінь АГ) частіше асоціюється з недосягненням ЦРАТ як у пацієнтів з ізольованим перебігом АГ, так і в пацієнтів з АГ та кардіоваскулярною коморбідністю: у 2,7 раза - у групі з ізольованою АГ; у 2,8 раза - у групі АГ+ІХС; у 3,0 раза − у групі АГ+ІХС+СН.
Висновки. Жіноча стать, зловживання сіллю та ступінь АГ є статистично значимими факторами, які асоціюються з підвищеним ризиком недосягнення ЦРАТ на амбулаторно-поліклінічному етапі як у пацієнтів з ізольованою АГ, так і в пацієнтів з АГ у поєднанні з кардіоваскулярною коморбідністю.

КОМПЛЕКСНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАЦІЄНТІВ З ІШЕМІЧНОЮ ХВОРОБОЮ СЕРЦЯ: ВІКОВІ, ГЕНДЕРНІ ТА КОМОРБІДНІ АСПЕКТИ

В.К. Тащук — 2024-08-09

Мета дослідження – проаналізувати клінічні характеристики, коморбідний статус, окремі показники біохімічного аналізу крові та активність системного запалення у пацієнтів з ішемічною хворобою серця (ІХС) залежно від впливу віку та статі.
Матеріал і методи. У дослідження залучено 144 пацієнти з ІХС, яких розподілили на дві групи – основну та порівняльну. До основної групи увійшло 120 пацієнтів із стабільною стенокардією напруження (СтСт) ІІ-ІІІ функціонального класу (ФК). Групу порівняння склали 24 пацієнти з інфарктом міокарда з елевацією сегмента ST (STEMI). Усі хворі пройшли комплекс досліджень: загальноклінічних, антропометричних, лабораторних (загальні аналізи крові, біохімічні аналізи) та інструментальних (офісне вимірювання артеріального тиску (АТ), частоти серцевих скорочень (ЧСС) та ехокардіографію (ЕхоКГ). Коморбідний профіль пацієнтів з ІХС ми оцінювали за шкалою коморбідності Charlson. Вираженість синдрому системного запалення у виділених групах хворих оцінювали за клітинним складом периферичної крові при надходженні до стаціонару та, на підставі отриманих даних, розрахували значення лейкоцитарних маркерів запалення.
Результати. Хворі основної групи були молодшими, ніж пацієнти групи порівняння (54,78 ± 1,11 проти 63,50 ± 1,82) (p<0,001). Виявлено статистично значуще переважання чоловіків над жінками серед когорти хворих на ІХС (63,33% та 36,67% відповідно) (p<0,001) та встановлено тенденцію до переважання чоловіків між пацієнтами із СтСт ІІ-ІІІ ФК порівняно з хворими на STEMI (p = 0,074). Хворі основної групи мали достовірно вищі значення фракції викиду лівого шлуночка (p<0,001), систолічного АТ (р<0,001) та діастолічного АТ (p = 0,001). У групі порівняння, порівняно з основною групою, виявлено більше випадків пацієнтів з високим рівнем коморбідності (р<0,001). Спостерігали нижчі рівні креатиніну, фібриногену, протромбінового часу та глюкози у пацієнтів основної групи. Хворі на СтСт ІІ-ІІІ ФК, порівняно з хворими на STEMI, мають нижчі показники лейкоцитарних маркерів запалення, таких, як співвідношення нейтрофілів/лімфоцитів (NLR) (р˂0,001), індекс системного імунного запалення (SII) (р=0,002), індекс системної реакції запалення (SIRI) (р=0,007) та сукупний індекс системного запалення (AISI) (р=0,011).
Висновки. Дослідження підкреслює необхідність індивідуального підходу до кожного пацієнта з ішемічною хворобою серця, враховуючи вікові, гендерні та коморбідні характеристики, а також лабораторні особливості для подальшого впливу на лікування і профілактику ускладнень.

ДОСЛІДЖЕННЯ МЕТАБОЛІЧНИХ ПОРУШЕНЬ У РІЗНИХ ОРГАНАХ ЩУРІВ ЗА УМОВ ВОДНО-ІММОБІЛІЗАЦІЙНОГО СТРЕСУ ТА ЇХ КОРЕКЦІЯ ФАРМПРЕПАРАТАМИ

О.П. Хаврона — 2024-08-09

Мета дослідження – вивчити вплив L-аргініну і диклофенаку натрію на зміни прооксидантно-антиоксидантного балансу в печінці, селезінці та легенях щурів за умов водно-іммобілізаційного стресу.
Матеріал і методи. Дослідження проводили на 50 щурах-самцях масою 180-240 г з дотриманням вимог міжнародних біоетичних принципів. Водно-іммобілізаційний стрес (ВІС) моделювали за методикою Takagi et al. Експериментальних тварин було розподілено на п’ять груп, по 10 у кожній. Інтактні тварини ввійшли до 1-ї контрольної групи; до 2-ї – тварини, яким моделювали ВІС; до 3-ї – тварини, яким уводили диклофенак натрію у дозі 40 мг/кг per os за 30 хв до моделювання стресу; до 4-ї – тварини, яким уводили L-аргінін у дозі 10 мг/кг per os за 30 хв до моделювання стресу; до 5-ї – тварини, яким уводили диклофенак у дозі 40 мг/кг і L-аргінін у дозі 10 мг/кг per os за 30 хв до моделювання стресу. Забір матеріалів для дослідження проводили під тіопенталовим знечуленням (40 мг/кг). Виділяли печінку, селезінку та легені, які в подальшому гомогенізували. Стан системи антиоксидантного захисту оцінювали за активністю супероксиддисмутази (СОД) і каталази (КАТ). Активність прооксидантних процесів визначали за вмістом ТБК-активних продуктів, рівнем окисної модифікації білків (ОМБ) і молекул середньої маси (МСМ). Статистичну обробку результатів проводили за критерієм Стьюдента, з використанням програмного забезпечення Microsoft Excel 8.0. Статистично достовірними розбіжності вважали при p<0,05.
Результати. Розвиток ВІС сприяв зростанню інтенсивності прооксидантних процесів у печінці: ТБК-активних продуктів на 41%, ОМБ - на 76%, МСМ - на 160%; у легенях: ТБК-активних продуктів на 43%, ОМБ - на 71%, МСМ - на 99%; у селезінці: ТБК-активних продуктів на 110%, ОМБ - на 87%, МСМ - на 205%. При корекції диклофенаком натрію спостерігалося зниження прооксидантних процесів у печінці: ТБК-активних продуктів - на 27%, ОМБ - на 48%, МСМ - на 34%; у легенях: ТБК-активних продуктів - на 23%, ОМБ - на 40%, МСМ - на 19%; у селезінці: ТБК-активних продуктів - на 28%, ОМБ достовірного зниження не спостерігалося, МСМ - на 37%. При корекції L-аргініном також знижувалася активність вказаних процесів, проте менш виражено у всіх органах. У печінці: ТБК-активних продуктів на - 23%, ОМБ - на 31%, МСМ - на 11%; у легенях: ТБК-активних продуктів - на 14%, ОМБ - на 19%, МСМ - на 11%; у селезінці: ТБК-активних продуктів - на 32%, ОМБ достовірного зниження не спостерігалося, МСМ - на 27%. Активність антиоксидантних ферментів, за умов розвитку ВІС, різко знижувалася у печінці: СОД - на 42%, КАТ - на 34%; у легенях СОД і КАТ - на 30 %, у селезінці СОД - на 56%, КАТ - на 40,5%. Уведення диклофенаку натрію призводило до зростання активності вказаних ферментів у печінці: СОД - на 49%, КАТ - на 17%; у селезінці: СОД - на 51%, КАТ - на 17%.; у легенях: СОД - на 17%, КАТ достовірно не підвищувалася. Уведення L-аргініну проявляло слабший вплив на нормалізацію активності антиоксидантних ферментів. У печінці активність СОД зростала на 20%, КАТ – на 12%, у легенях: СОД і КАТ достовірно не підвищувалися, спостерігалася лише тенденція до зростання; у селезінці: СОД - на 29%, КАТ - на 15%. Поєднана дія обох препаратів показала найкращі результати: спостерігалася нормалізація прооксидантних процесів, лише рівень ендогенної інтоксикації залишався дещо підвищеним у всіх досліджуваних органах. Активність антиоксидантних ферментів відповідала рівню контрольних показників. Отриманий результат вказує на доцільність поєднаного застосування досліджуваних препаратів.
Висновки

Виявлено, що під впливом стресових чинників найбільші зміни в про- та антиоксидантному балансі спостерігалися в селезінці, трохи слабші - у печінці і найменші - у легенях досліджуваних тварин.
Показано, що диклофенак натрію у дозі 40 мг/кг за умов самостійного введення при ВІС достовірно знижував вміст прооксидантних показників, проявляв нормалізуючу дію на активність антиоксидантів у всіх досліджуваних органах щурів. Препарат достовірно підвищував активність СОД та сприяв стабілізації активності каталази.
Уведення L-аргініну у дозі 10 мг/кг за тих самих умов відзначалось зниження прооксидантних процесів, достовірним підвищенням активності СОД у печінці та селезінці та спостерігалася тенденція до зростання каталазної і супероксиддисмутазної активності в легенях щурів.
Встановлено, що поєднана дія препаратів відзначалась найбільш ефективним впливом на стан системи про- та антиоксиданти, оскільки у всіх досліджуваних органах щурів активність СОД та каталази підвищувалась до значень у контрольній групі, що супроводжувалося достовірним зниженням рівня прооксидантних показників до контрольних величин.

МАКРОСКОПІЧНА ОЦІНКА ДИНАМІКИ РАНОВОГО ПРОЦЕСУ ПРИ ЛІКУВАННІ ІНФІКОВАНИХ РАН У ЩУРІВ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ІМУНОМОДУЛЯТОРА «БЛАСТОМУНІЛ»

О.С. Хіміч — 2024-08-09

Відомо, що рани та їх ускладнення завжди турбувало людство, адже від різноманітних поранень завжди гинуло багато людей. І хоча в наш час інфіковані та гнійні рани трапляються повсюди, а наукові досягнення в лікуванні ран є значними, все ж таки лікування таких ран є поки що складним і далеким від досконалості. Разом з тим пошук нових способів лікування інфікованих ран є актуальним питанням сьогодення.
Мета дослідження – провести макроскопічну оцінку динаміки ранового процесу та оцінити ефективність застосування імуномодулятора «бластомуніл» при лікуванні інфікованих ран у щурів.
Матеріал і методи. Експериментальне дослідження проводилось в умовах віварію Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Для експериментальної роботи взято 65 щурів, масою тіла 180-200 г, з яких сформовано п’ять груп по 10 тварин та групу № 7 (п’ять щурів), які не були задіяні в експерименті, але в них проводився забір крові і вони практично слугували як група спостереження. Усім тваринам I-VI груп на початку проводили «кетаміновий наркоз», шляхом внутрішньом’язового введення кетаміну з розрахунку 15 мг/кг маси тіла щура. Під наркозом робили рани 1,5×1,5 см у міжлопатковій ділянці. Після цього в рани тваринам усіх груп уводили 0,2 мл мікробної суміші S. Aureus та P. Аureginosa. I групу тварин нічим не лікували; II групу тварин з 2-го дня лікували шляхом однократного уведення внутрішньо- м’язово 0,12 мг бластомунілу; III групу тварин лікували шляхом місцевого застосування у рану 0,12 мг бластомунілу; IV групу тварин лікували шляхом місцевого застосування 0,02% декаметоксину (ДКМ); V групу тварин лікували шляхом місцевого застосування 0,02% ДКМ у комбінації з бластомунілом; тваринам VI групи на початку експерименту уводили внутрішньом’язово 0,12 мг, а потім щоденно місцево застосовували комбінацію 0,02% ДКМ та бластомунілу. З 1-го по 14-й дні проводили нагляд за тваринами, годування, вимірювання Т0 тіла, фотофіксація стану рани з подальшим аналізом, вивчалась поведінка тварин, проводився забір крові.
Результати. Починаючи з першого дня і до 14-го, площа ран зменшувалась в усіх групах, хоча щури в1-й групі упродовж перших п’яти днів почували себе значно гірше, ніж тварини інших груп. Це проявлялось гіподинамією, зниженням реакції на звуки та світло, а також зниженням апетиту. Разом з тим, у тварин інших груп апетит був хорошим, а поведінка щурів у клітках - активна.
За візуальними оцінками можна дійти висновку: контамінація рани мікробною сумішшю в об’ємі 0,2 мл, що включала S. Aureus та P. Аureginosa (доза 108 КУО/мл) виявилась адекватною, оскільки було досягнуто наявність гнійно-інфекційного процесу, а репаративні процеси у тварин 1-ї групи були найгірші з усіх інших. Разом з тим, навіть однократне уведення бластомунілу внутрішньом’язово дало позитивний результат, адже рана швидше очистилась і краще заживала, ніж у тварин 1-ї групи. Місцеве використання бластомунілу пришвидшило очищення ран та репаративні процеси порівняно з 1-ю та 2-ю групою та не поступаючись за цими показниками у тварин, де використовувався тільки ДКМ (4-та група). До того ж на 14-й день у тварин 3-ї групи рана повністю зажила, а в щурів 4-ї – залишились залишки незавершеної репарації. Найкращі макроскопічні дані отримали у тварин 5-ї та 6-ї групи, де починаючи вже з 10-го дня, заживлення рани наближалось до кінця. На 14-й день у щурів цих груп рани повністю зажили, епітелізувались та активно почали покриватись волосяним покривом.
Висновок. Бластомуніл має позитивний вплив на рановий процес, що проявляється більш швидшим очищенням рани, протизапальним ефектом та скороченням тривалості репаративного процесу. Причому кращі результати виявляються при одночасному використанні бластомунілу з ДКМ.

КЛІНІКО-ЛАБОРАТОРНІ ОСОБЛИВОСТІ ПАЦІЄНТОК ІЗ ЕНДОМЕТРІОЗОМ ЯЄЧНИКІВ ТА БЕЗПЛІДДЯМ ЗАЛЕЖНО ВІД ТИПУ ПРЕГРАВІДАРНОЇ ПІДГОТОВКИ

С.В. Хміль — 2024-08-09

Актуальність. Близько 30-40 % усіх форм ендометріозу становлять ендометріоїдні кісти яєчника, які безпосередньо впливають на оваріальний резерв яєчників жінки за рахунок механічного впливу на здорові тканини і вогнищ локального запального процесу та оксидативного стресу.
Мета дослідження – оцінити вплив прегравідарної антиоксидантної та вітамінотерапії в комплексі зі склеротерапією ендометріоїдних кіст яєчника на показники гормонального профілю та онкомаркери у жінок із ендометріоз-асоційованим безпліддям.
Матеріал і методи. У проспективному клінічному дослідженні оцінено зміни показників гормонального профілю та онкомаркерів залежно від типу попередньої підготовки жінок із ендометріоз-асоційованим безпліддям до циклу ЕКЗ. Сто десять жінок розподілено на три клінічні групи.
Результати дослідження та їх обговорення. Встановлено значущі відмінності між групами, залежно від підготовки до циклу ЕКЗ. Як у першій клінічній групі, де було проведено виключно склеротерапію, так і в другій, жінки якої отримували прегравідарну підготвоку в комплексі із проведенням склеротерапії, встановлено зниження рівня базального ФСГ на 1,2 та 1,5 раза відповідно. За рахунок зменшення показників ФСГ спостерігалась нормалізація співвідношення ЛГ до ФСГ, у той час як у групі порівняння рівень ФСГ майже не змінився та співвідношення ЛГ/ФСГ залишалось низьким. За рівнями антимюллерового гормону встановлена тенденція до відносно сталого рівня гормону в сироватці крові, що може свідчити про безпечність методу склеротерапії та її щадний вплив на оваріальний резерв. Зменшення рівня сироваткового онкомаркера СА 125 більшою мірою спостерігалось у жінок другої клінічної групи (в 1,95 раза), дещо менше – у першій групі (в 1,6 раза), тоді як у групі порівняння показник залишився відносно сталим.
Висновки. Застосування методу склеротерапії ендометріоїдних кіст яєчника в комплексі із прегравідарною антиоксидантною та вітамінотерапією перед циклом ЕКЗ позитивно впливає на основні параметри гормонального профілю та онкомаркери в пацієнток із ендометріоз-асоційованим безпліддям.

ФІЗИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТИПОВИХ СУХОЖИЛКОВИХ СТРУН АТРІОВЕНТРИКУЛЯРНИХ КЛАПАННИХ АПАРАТІВ СЕРЦЯ У ДІТЕЙ ПЕРІОДУ НОВОНАРОДЖЕНОСТІ ЗА УМОВ НОРМИ

Н.П. Пентелейчук — 2024-08-09

У роботі представлена мікроскопічна будова та поляризаційна характеристика сухожилкових струн мітрального та тристулкового клапанів серця новонароджених дітей у нормі на основі гістологічних зрізів.
Мета роботи – вивчити гістологічні препарати сухожилкових струн передсердно-шлуночкових клапанів серця новонароджених дітей за допомогою світлової мікроскопії, а також за допомогою методу лазерної поляриметрії.
Матеріал і методи. Дослідження виконані на 34 передсердно-шлуночкових клапанах, взятих із сердець новонароджених дітей (від народження до 28-ї доби життя). При досліджені використано світлооптичний та поляризаційний методи.
Результати. Із використанням морфологічного методу дослідження здійснено дослідження структурних компонентів сухожилкових струн мітрального та тристулкового клапанів серця новонароджених в нормі та встановлена гістоархітектоніка їх складових на поляризаційному рівні.
Висновки. Таким чином, отримані дані проведених досліджень із використанням методу лазерної поляриметрії підтвердили дані світлової мікроскопії про будову типових сухожилкових струн атріовентрикулярних клапанних апаратів серця новонароджених. Даний метод дає можливість розрізнити у складі сухожилкових струн волокнисті компоненти міжклітинної речовини сполучної тканини та скоротливі кардіоміоцити, а також диференціювати їх на два типи сухожилкових струн - фіброзно-м’язового та фіброзного.

ПОРІВНЯЛЬНА МОРФОЛОГІЯ ПРЕНАТАЛЬНОГО АНГІОГЕНЕЗУ СЕЧОВОЇ СИСТЕМИ ЛЮДИНИ ТА СВИНІ СВІЙСЬКОЇ (SUS DOMESTICA)

О.В. Цигикало — 2024-08-09

У дослідженнях остаточно не з’ясовано процес ангіогенезу в нирках, які формуються. Оскільки не існує детальних досліджень мікроциркуляторного русла мезонефроса ссавців, це становить фундаментальний інтерес. Виявлена здатність стимулювати локальний ангіогенез та живитися з відповідного судинного русла створює потенціал для трансплантацій метанефроса, що є важливим для практичної медицини. Тому поглиблення знань про особливості топографо-анатомічних перетворень органів і структур сечової системи людини та свині свійської може допомогти у вирішенні клінічного завдання – розвитку ксенотрансплантології нирки.
Мета роботи – визначити особливості джерел закладки та хронологічну послідовність топографо-анатомічних перетворень органів і структур сечової системи людини та свині свійської.
Матеріал і методи. Досліджено препарати 12 передплодів людини та 8 – свині свійської. Застосовано комплекс методів морфологічного дослідження, який включав мікроскопію, тривимірне реконструювання, морфометрію та статистичний аналіз. Періодизацію пренатального розвитку з позицій порівняльної морфології проводили за стадіями Карнегі.
Результати. До стадії розвитку CS19 у передплода людини від аорти до краніальних відділів первинних нирок відходять чотири пари мезонефричних артерій. Приносна артеріола мезонефроса коротка та закінчується клубочком. Артерії в мезонефросі передплода людини демонструють тенденцію до дихотомічного галуження. Мезонефроси людини та свині свійської містили добре розвинені клубочки в медіальних частинах, які розташовані відносно близько до аорти. Чотири добре розвинені бічні гілки аорти постачали мезонефральні клубочки до CS19 і вісім артерій після CS19, тоді як венозна мережа охоплювала канальці. Між CS16 і CS18 мезонефральна протока поступово змінила положення з дорсолатерального на вентролатеральний відносно мезонефроса в людини і навіть на вентромедіальне розташування в ембріонів свині свійської (між CS16 і CS19). В ембріонів людини невеликі гілки, що відходять від каудальних кардинальних вен, які перетинають мезонефрос, з’явилися на CS15, тоді як такі гілки вже були помічені в ембріонах свині свійської на CS11. Субкардинальні вени наявні по всій довжині мезонефроса в ембріонів свині свійської, але в ембріонів людини лише в каудальній половині мезонефроса. Відсутність цієї мережі в краніальної частини мезонефроса людини на CS15 може бути раннім маркером майбутньої регресії краніальній частині мезонефроса. Краніальна регресія мезонефроса людини починається на CS15, тоді як у свині свійської пізніше – на CS19. Використання програмного забезпечення для 3D-реконструкції дозволило оцінити судинну архітектуру та її відносне положення щодо інших органів під час розвитку без порушення просторового розташування ембріона.
Висновки. Використання шкали Карнегі для оцінки хронологічної послідовності топографо-анатомічних перетворень органів і структур сечової системи людини та свині свійської дає змогу проводити адекватне порівняння морфологічних структур. Перебудова артеріального кровопостачання, а саме – міжкардинальні анастомози до судин пуповини – вперше з’явилися в ембріонів людини на CS15, а в ембріонів свині свійської - на CS21. В ембріонів людини та свині свійської перша поява цих анастомозів збіглася з початком регресії мезонефроса. Раннім маркером майбутньої регресії краніальної частини мезонефроса людини на CS15 може бути регресія венозної мережі в цій ділянці.

РОЗГЛЯД МОРФОФУНКЦІОНАЛЬНИХ ЗМІН У СКЛАДОВИХ ТРИКУТНИКА КАЛЛО ПРИ ГОСТРОМУ ХОЛЕЦИСТИТІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА СПЕЦИФІКУ ТЕХНІКИ ЛАПАРОСКОПІЧНОЇ ХОЛЕЦИСТЕКТОМІЇ У ХВОРИХ НА ГОСТРИЙ ХОЛЕЦИСТИТ

В.К. Гродецький — 2024-08-09

З 2018 по 2023 рр. у хірургічному відділенні Сторожинецької багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування провели дослідження 89 (100%) хворих, яких прооперували з приводу гострого холециститу.
Мета дослідження – вивчити особливості клінічного перебігу гострого холециститу за результатами операційного лікування, в умовах загально-хірургічного відділення багатопрофільної районної лікарні інтенсивного лікування.
Матеріал і методи. За період з 2018 по 2023 рр. у хірургічному відділенні Сторожинецької багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування проведено дослідження 89 (100%) хворих, яких прооперовано з приводу гострого холециститу. Клінічне, лабораторне, інструментальне обстеження та хірургічне лікування виконане 89 хворим різних вікових груп (від 18 до 74 років) із проявами гострого холециститу. Досліджувані хворі були розподілені на дві групи. Діагноз підтверджувався клінічно, лабораторно, інструментальними методами, інтраопераційним обстеженням та гістологічним дослідженням видалених препаратів. Проводили оцінку стану змін у периферичній крові: кількість еритроцитів, вміст гемоглобіну, кількість лейкоцитів, лейкоцитарну формулу, швидкість зсідання еритроцитів, лейкоцитарний індекс інтоксикації за формулою Kalf-Kalif. Статистичну обробку матеріалу здійснювали за допомогою t-тесту з визначенням імовірності, яка відповідала t-критерію Стьюдента. При проведенні статистичної обробки обчислювали середню арифметичну величину (М), достовірність різниць результатів дослідження (р) відносно показників різних груп. Результати вважались вірогідними у тому разі, коли коефіцієнт достовірності був менший або дорівнював 0,05.
Результати дослідження та їх обговорення. Результати виконаних нами лапароскопічних холецистектомій при І та ІІ (середньому) ступені тяжкості перебігу гострого холециститу (за Міжнародною класифікацією) сформували кількісну перевагу в пріоритеті вибору лапароскопічного способу операційного втручання. Однак, за умови прояву гнійно-запального процесу в гепатобіліарній зоні, пріоритетом є виконання холецистектомії «відкритим способом», із залученням до хірургічної бригади високодосвідчених хірургів. Такий варіант холецистектомії доцільно виконувати переважно при тяжкому перебігу гострого холециститу (ІІІ ст. розвитку патологічного процесу) з виявленим на доопераційному етапі гнійно-некротичним процесом у гепатобіліарній зоні та за умови перитоніту.
Протипоказанням до виконання лапароскопічної холецистектомії є хронічна дуоденальна непрохідність, гангренозно-перфоративний холецистит, розлитий перитоніт. Врахування особливостей хірургічної тактики лікування гострого холециститу підтверджує необхідність її диференційованого визначення на підставі вже опрацьованих тактико-лікувальних рекомендацій, ефективність яких засвідчена накопиченим досвідом міжнародної школи хірургів та підтверджена нашими клінічними результатами.
Висновки. 1. Лапароскопічну холецистектомію в сучасних умовах виконують як при хронічному, так і гострому холециститі. 2. Найбільш оптимальним терміном виконання операційного втручання «лапароскопічна холецистектомія» є перші дві доби від початку активації запального процесу в жовчному міхурі. 3. Виконання лапароскопічної холецистектомії з урахуванням анатомічних орієнтирів згідно з рекомендаціями з виконання «безпечної холецистектомії» за Стівеном Стразбергом(1992,1995 р. – SVS) та Gary.G. Wind (1999 р.), є ефективною складовою успіху досконалого виконання лапароскопічної холецистектомії при хронічному холециститі та за умови активації гострого запального процесу на початковому етапі формування запального процесу в жовчному міхурі. 4. При гострому деструктивному холециститі практичну перевагу має методика «хобот слона».

ПІДШКІРНІ ВЕНИ – ЇХ ПОХОДЖЕННЯ, РОЗГАЛУЖЕННЯ ТА ВАРІАНТИ АНАТОМІЇ

А. Бенделік — 2024-08-09

Поверхневі вени нижньої кінцівки, підшкірні вени, схильні до значної анатомічної мінливості. Знання варіантної анатомії підшкірних вен є важливим для хірургічних процедур, таких як абляція підшкірної залози або використання їх як трансплантата в коронарному шунтуванні.
Мета дослідження - вивчити морфологічні варіації походження та дренажу підшкірних вен через їх важливість у судинній хірургії.
Матеріал і методи. Дослідження включало класичну дисекцію, проведену на 24 формалізованих нижніх кінцівках на кафедрі анатомії та клінічної анатомії Кишинівського державного університету медицини та фармації імені Ніколая Тестеміцану.
Результати дослідження. Початок підшкірних вен – дорсальна венозна дуга – у 87,5 % (21 кінцівка), подвійний – у 8,3 % (2 кінцівки) і відсутній – у 4,2 % (1 кінцівка). Велика підшкірна вена впадала в стегнову вену, утворюючи сафенофеморальне з’єднання, останнє в усіх випадках. Відстань від сафенофеморального з’єднання до передньої верхньої ості клубової кістки становила 12,25±1,1 см, відстань від з’єднання до лобкового горбка – 4,23±0,64 см, відстань від з’єднання до середини пахової зв’язки –4,3±0,65 см. Однак у 45,8% випадків (11 кінцівок) виявлено підшкірно-підколінне з’єднання, в інших 50% випадків (12 кінцівок) мала підшкірна вена піднімалася проксимально по задній поверхні стегна як краніальне продовження малої підшкірної вени, і в 4,2% випадків (1 кінцівка) впадала в медіальні литкові вени.
Краніальний відросток малої підшкірної вени у 29,2 % (7 кінцівок) впадав як у велику підшкірну вену, так і в м’язові вени (через перфоратори стегна), у 12,5 % (3 кінцівки) продовжувався веною Джакоміні та впадав у велику підшкірну вену, а у 8,3% (2 кінцівки) продовжувався безпосередньо в глибоку стегнову вену.
Висновки. Як походження, так і дренаж підшкірних вен мають анатомічну варіативність. Знання про дренування підшкірних вен є важливим для передопераційної оцінки пацієнтів, а також може призвести до вдосконалення хірургічних методів.

ОЦІНКА РІВНЯ ОБІЗНАНОСТІ ПАЦІЄНТІВ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЩОДО ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ АРТЕРІАЛЬНОЇ ГІПЕРТЕНЗІЇ

Г. Марараш — 2024-08-09

Сучасна стратегія профілактики та лікування артеріальної гіпертензії (АГ) передбачає врахування механізмів впливу різноманітних факторів ризику (ФР), раннє виявлення та корекція яких дозволить значно покращити серцево-судинний прогноз. Профілактика артеріальної гіпертензії повинна бути спрямована, перш за все, на формування у пацієнта поглядів на поліпшення якості власного життя та усунення провокуючих факторів, що викликають патологію.
Мета дослідження – вивчити обізнаність пацієнтів із факторами ризику (ФР) розвитку серцево-судинних захворювань (ССЗ) щодо виникнення у них артеріальної гіпертензії (АГ).
Матеріал і методи. Основним методом вивчення обізнаності респондентів було анкетування щодо обізнаності пацієнтів свого захворювання та факторів ризику розвитку гіпертонічної хвороби, в якому взяли участь 120 респондентів віком від 23 до 79 років, серед яких 43,3% чоловіків і 56,7% були жінки.
Результати. У хворих на гіпертонічну хворобу виявлено низький рівень поінформованості про власне захворювання, фактори ризику, недостатнє володіння навичками вимірювання артеріального тиску та підрахунку пульсу, неправильне ставлення до немедикаментозних та медикаментозних методів лікування. Більшість наших респондентів (82%) хворіють на гіпертонічну хворобу більше 10 років, причому серед обстежених переважала гіпертонія 1-2-го ступеня. Для нашого дослідження важливо було отримати від пацієнтів інформацію про стан захворювання. Більшість хворих - 49,17% (59 осіб) -усвідомлюють ступінь захворювання, що пов’язано з тривалим перебігом хвороби, 40% (48 осіб) - недостатньо обізнані, 10,83% (13 осіб) не знають про це. Прикро те, що серед респондентів є і такі, яких ця інформація не цікавить, що свідчить про пасивне та безвідповідальне ставлення до власного здоров’я.
Висновок. Результати анкетування засвідчили недостатню поінформованість пацієнтів про артеріальну гіпертензію, зокрема про фактори ризику виникнення та профілактику. Слабка поінформованість не дозволяє сформувати мотивацію до свого контролю, усвідомити необхідність профілактики та корекції факторів ризику.

ВИКОРИСТАННЯ ПРОГРАМ ПРОФІЛАКТИКИ ТА АНАЛІЗ ЇХ ЕФЕКТИВНОСТІ СЕРЕД ПАЦІЄНТІВ З АРТЕРІАЛЬНОЮ ГІПЕРТОНІЄЮ

Н. Паліброда — 2024-08-09

Загальновідомо, що на ефективність профілактичних та лікувальних заходів впливає поінформованість пацієнтів про захворювання, причини виникнення, проблеми та можливості їх усунення, вимірювання та контроль АТ, основні принципи немедикаментозного та медикаментозного лікування, питання догляду чи самодогляду, профілактичні заходи. Погане сприйняття доброго здоров'я і нерегулярні відвідування лікаря є одними з найбільш важливих факторів необізнаності, нелікованої і неконтрольованої АГ. Вивчення обізнаності пацієнтів щодо профілактичних технологій АГ є доцільним, тому що такі дані – це основа для їх розробки, удосконалення та впровадження.
Мета дослідження – оцінити ефективність підготовки хворих на гіпертонічну хворобу.

Матеріал і методи. У дослідження включено 120 хворих на АГ, яких було розподілено на дві групи: І група (основна) – 68 осіб, які брали участь в освітній програмі з профілактики АГ; ІІ група (контрольна) – 52 особи, які не брали участі в навчальній програмі.
Результати. Встановлено, що в пацієнтів, які пройшли навчальну програму, достовірно (p<0,05) покращилися знання про АГ (на 47,07%) та ФР (на 50,88%), можливі ускладнення (на 58,82%), показники АТ у нормі ( на 32,35%) порівняно з контрольною групою.
Усі пацієнти основної групи оволоділи навичками самостійного вимірювання артеріального тиску та підрахунку пульсу (100%, (p<0,05), а також покращили навички контролю артеріального тиску (на 41,18%) і ведення щоденника самоконтролю, що дозволило підвищити якість контролю артеріального тиску та сприяло підвищенню прихильності до медикаментозної терапії і покращенню взаємовідносин між лікарем, медсестрою, пацієнтом. У контрольній групі навички вимірювання та контролю артеріального тиску не змінилися значно (підвищившись лише на 3,84%, 5,77% і 7,68% відповідно), у більшості пацієнтів, які пройшли навчання, спостерігалася позитивна динаміка зниження рівня систолічного та діастолічного АТ.
Висновок. Участь пацієнтів у навчальній програмі з профілактики гіпертензії не лише дала їм необхідні знання, а й забезпечила їм соціальну підтримку як з боку медичних працівників, так і з боку інших пацієнтів.

ЕТІОПАТОГЕНЕТИЧНІ АСПЕКТИ СИНТРОПІЇ ТА ВЗАЄМООБТЯЖЕННЯ ПРИ ПАТОЛОГІЇ ШЛУНКОВО-КИШКОВОГО ТРАКТУ І ЗАХВОРЮВАННЯХ РОТОВОЇ ПОРОЖНИНИ

Т.І. Пупін — 2025-11-03

Мета роботи – вивчення основних етіопатогенетичних механізмів розвитку та особливостей клінічного перебігу при коморбідності захворювань порожнини рота і патології шлунково-кишкового тракту шляхом аналізу результатів наукових досліджень, висвітлених у сучасних наукових публікаціях.
Матеріал і методи. Пошук, систематизація, опрацювання та аналіз наукових праць вітчизняних і зарубіжних авторів, в яких представлені сучасні результати досліджень етіопатогенезу та особливостей клінічного перебігу при коморбідності захворювань порожнини рота і шлунково-кишкового тракту, із залученням пошукових систем Google Scholar, PubMed та інших електронних ресурсів. У дослідженні застосовано бібліосематичний та аналітичний методи.
Результати. Проблема синтропії, в основі якої лежить асоціація етіологічних і патогенетичних факторів певних захворювань, є актуальною проблемою сучасної медицини. Аналіз даних сучасних наукових джерел літератури доводить, що розвиток і прогресування стоматологічних захворювань залежить не тільки від впливу місцевих чинників, а є реакцією на дію патогенних факторів, які виникають внаслідок захворювань шлунково-кишкового тракту.
У хворих з патологією органів системи травлення відбувається суттєве послаблення захисних функцій імунної системи, дисбіотичні порушення як у шлунково-кишковому тракті, так і в ротовій порожнині. Вони сприяють поглибленню та генералізації патологічного процесу в тканинах порожнини рота, обтяженню, прогресуванню та ускладненню стоматологічних захворювань. Стійка персистенція мікрофлори в окремих ділянках травного тракту ускладнює перебіг стоматологічних і шлунково-кишкових захворювань. Важливою спільною ланкою патогенезу захворювань пародонта та шлунково-кишкового тракту є механізми вільнорадикального ураження клітинних структур та зміни гуморального та клітинного імунітету. Розвиток дисбалансу ендокринної системи та психоемоційне напруження має значний вплив на процес взаємного обтяження хворобами шлунково-кишкового тракту та ротової порожнини.
Висновок. На сьогодні накопичено значний фактичний матеріал щодо розуміння загальних механізмів етіопатогенезу та синтропії захворювань порожнини рота та патології шлунково-кишкового тракту. Ці знання дають змогу розробити ефективні комплексні заходи діагностики, профілактики та лікування як захворювань порожнини рота, так і захворювань шлунково-кишкового тракту з урахуванням взаємного обтяження цих патологій.